У поезії 19 століття жінка часто постає у ролі берегині домашнього вогнища, символу материнства і духовності. Українські поети цього часу змальовували її як носійку народної мудрості, традицій та звичаїв. Жінка уособлювала силу, яка зберігає національну ідентичність та родинний затишок, навіть у складні історичні часи. Її образ сприймався як джерело натхнення та морального взірця.
Окрім цього, жінка зображувалася як романтичний ідеал — ніжна, чиста й водночас недосяжна. У творчості багатьох поетів вона виступає предметом кохання, яке є піднесеним, але часто трагічним. Особливо помітна ця тема у творах Тараса Шевченка, де жінки часто виступають жертвами суспільних несправедливостей, символами страждання й водночас духовної сили. Вони здатні на глибокі почуття, самопожертву, і їхні образи сповнені суму за нездійсненним щастям.
Водночас поети починають відображати й соціальні проблеми, пов’язані з жіночою долею. Жінка з’являється у контексті кріпацтва, соціального безправ’я і боротьби за свої права. Такі мотиви стають вираженням протесту проти наявного ладу і закликом до змін. Вона символізує прагнення до свободи — як особистої, так і національної. Ці образи є водночас романтизованими, але також і відображенням реальних викликів, з якими стикалися жінки того часу.
