Україна втрачає людей. Не лише через загибель на фронті — через відтік, який почався задовго до 2022 року, але після повномасштабного вторгнення перетворився на справжній демографічний зсув. За різними оцінками, від шести до восьми мільйонів українців сьогодні живуть за межами країни. Частина з них чекає нагоди повернутися. Інша частина вже облаштувала нове життя, записала дітей до іноземних шкіл і подала на посвідку на проживання. Питання «чи повернуться українці?» — не риторичне. Від відповіді залежить, якою буде Україна через двадцять років.
Скільки українців виїхало і куди
Точної цифри не знає ніхто — ні Державна служба статистики, ні УВКБ ООН. За даними Міжнародної організації з міграції, станом на початок 2024 року за кордоном перебувало близько 6,5 мільйона громадян України, переважно жінки та діти. Найбільше осіло в Німеччині — понад мільйон осіб. Польща прийняла близько 950 тисяч, Чехія — понад 370 тисяч. Також значні українські громади сформувалися в Іспанії, Великій Британії, Італії та Франції.
Важливо розрізняти дві хвилі. Перша — трудова міграція, яка тривала від 2014 до 2022 року: переважно чоловіки їхали на заробітки до Польщі, Чехії та Німеччини. Друга — вимушене переселення після 24 лютого 2022 року: жінки, літні люди, діти, які рятувалися від бомбардувань. Ці дві групи мають зовсім різну мотивацію і зовсім різні шанси на повернення.
Чому люди не поспішають додому
Дослідження, проведені соціологічною групою «Рейтинг» у 2023–2024 роках, показують: лише близько 30–35% українців за кордоном планують повернутися одразу після закінчення активних бойових дій. Решта або не визначилася, або вже свідомо обрала залишитися. Причини — не лише безпека.
По-перше, діти. Дитина, яка два-три роки навчається в польській, німецькій чи чеській школі, вростає в мову та середовище. Для матері це означає дилему: повернутися й «вирвати» дитину з нового соціального кола — або залишитися заради неї. Більшість обирає друге.
По-друге, економіка. Середня зарплата в Польщі — в три-чотири рази вища, ніж в Україні. У Німеччині — в п’ять-шість разів. Навіть некваліфікована праця на Заході часто дає вищий реальний дохід, ніж офісна робота в Києві. Коли людина звикає до іншого рівня споживання, повернення означає свідоме зниження якості життя.
По-третє, психологічна втома. Люди, які пережили евакуацію, бомбардування, втрату майна, не завжди готові знову ризикувати. Відчуття безпеки — потужніший мотиватор, ніж патріотизм, особливо коли в людини є діти.
Демографічна яма: що вже втрачено
Ще до 2022 року Україна мала один із найнижчих показників народжуваності в Європі — близько 1,16 дитини на жінку при необхідному рівні відтворення населення 2,1. Смертність стабільно перевищувала народжуваність. За оцінками демографів Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи, до 2041 року населення України навіть за оптимістичними сценаріями скоротиться до 30–32 мільйонів. Песимістичні прогнози передбачають 25 мільйонів.
Втрати від війни — загиблі, поранені, стійка інвалідизація — накладаються на цю вже наявну тенденцію. Найбільш репродуктивна частина суспільства — жінки 20–40 років — зараз переважно за кордоном. Кожен рік, проведений поза Україною, статистично знижує ймовірність народження дитини саме тут.
Демографічна яма — це не абстракція. Це менше платників податків, менше лікарів та вчителів, менше призовників, менше робочих рук для відбудови. Країна, яка програє демографію, програє і майбутнє.
Хто все ж повернеться і за яких умов
Соціологічні дані дають кілька чітких портретів «потенційного репатріанта». Перший — чоловік 25–45 років, якому дозволили або який вирішив повернутися після завершення мобілізаційних обмежень. Другий — жінка, чий чоловік, батьки або нерухомість залишилися в Україні. Третій — фахівець, якому запропонували хорошу роботу на батьківщині. Четвертий — літня людина, для якої рідна мова, культура і сусіди важливіші за рівень доходу.
Умови повернення, які називають самі переселенці в опитуваннях: безпека (відсутність активних обстрілів), можливість забезпечити дітей якісною освітою, стабільне й конкурентне заробітне місце, відновлене або компенсоване житло. Де хоча б три з чотирьох умов виконані — там є реальні шанси на повернення.
Що робить держава і чого не робить
Програма «Повернись і відбудуй Україну» існує здебільшого на рівні декларацій. Конкретних фінансових стимулів для репатріантів — компенсацій за переїзд, пільгової іпотеки, субсидій для бізнесу — або немає, або вони настільки бюрократично заплутані, що більшість про них навіть не знає.
Разом із тим є кілька позитивних прикладів. Деякі міста — Львів, Івано-Франківськ, Вінниця — активно створюють умови для внутрішньо переміщених осіб і зовнішніх мігрантів: доступне житло, дитячі садки, підтримка підприємців. Саме ці міста фіксують найбільший приплив населення всередині країни.
Принципова проблема: держава поки що не сформулювала чіткої демографічної стратегії. Без неї окремі ініціативи залишаються розрізненими й малоефективними.
Досвід інших країн: чи є вихід із демографічної кризи
Польща після 1989 року пережила масову еміграцію — мільйони поляків виїхали до Великої Британії, Ірландії та Німеччини. Частина повернулась, коли польська економіка почала стрімко зростати, зарплати підійшли ближче до середньоєвропейських, а якість публічних послуг покращилась. Тобто ключовим фактором виявилося не «заклик до патріотизму», а реальне підвищення рівня життя вдома.
Ізраїль після Другої світової війни і кількох наступних воєн демонструє інший сценарій: цілеспрямована державна політика репатріації — Закон про повернення, фінансові стимули, мовні курси, інтеграційні програми — дала результат навіть в умовах перманентного конфлікту. Безпека там також ніколи не була абсолютною, але держава зробила повернення максимально зручним.
Для України обидва уроки актуальні: потрібні і конкурентна економіка, і системна державна підтримка репатріантів.
Демографія як фронт, про який не говорять уголос
Війна в Україні має кілька вимірів. Гарматний — очевидний. Інформаційний — добре задокументований. Демографічний — майже не присутній у публічному дискурсі, хоча за своїми довгостроковими наслідками він може виявитись не менш руйнівним.
Країна, яка виходить із війни з розбомбленою інфраструктурою, але зберегла людський капітал, здатна відновитись за десять-п’ятнадцять років. Країна, яка виходить із війни з людьми, розпорошеними по всьому світу, і без чіткої стратегії їх повернення, ризикує опинитися в демографічній пастці на покоління вперед.
Відповідь на питання «чи повернуться українці» залежить не лише від результату бойових дій. Вона залежить від того, чи буде Україна після перемоги країною, куди хочеться повернутися: з нормальними зарплатами, чесними судами, безпечними містами й переконанням, що тут можна будувати майбутнє. Якщо так — люди повернуться. Якщо ні — навіть мир не зупинить відтік.
