Снігова людина існує? Що кажуть генетики про єті, біґфута та інших криптидів

Снігова людина, відома також як єті, понад століття не дає спокою мандрівникам, журналістам і вченим. Високо в Гімалаях нібито ходить велетенська волохата істота, а в лісах Північної Америки живе її двійник, біґфут. Поряд із ними в списку «невідомих тварин» стоять Лохнеська потвора, чупакабра та десятки інших створінь, яких об’єднують назвою криптиди. Питання «снігова людина існує чи ні» щороку ставлять тисячі українців, і відповідь на нього сьогодні набагато конкретніша, ніж здається.

Наука не вміє одним махом довести, що чогось не існує, зате вміє перевіряти докази. Саме про це ця стаття: які сліди, фотографії та волосини вдалося дослідити, що показали генетичні тести, чому люди так охоче бачать чудовиськ і в яких випадках легенда виявилася передчуттям справжнього відкриття.

Тепер розглянемо кожен аспект детальніше: від першої згадки про єті до сучасних методів, якими вчені шукають невідомі види.

 

Звідки взялася снігова людина і чому її називають єті

Слово «єті» походить від шерпської назви «єх-тех», яку жителі високогірних районів Непалу та Тибету вживали для опису істоти зі скель і снігів. Для місцевих людей це був не стільки біологічний вид, скільки персонаж фольклору, пов’язаний з вірою, обережністю в горах і пересторогами для дітей. Світове ім’я снігова людина здобула лише на початку XX століття. У 1921 році британська експедиція під керівництвом Чарльза Говард-Бері повідомила про великі сліди на висоті понад п’яти тисяч метрів. Провідники пояснили, що їх залишила дика істота, а журналіст Генрі Ньюмен, переказуючи історію, вигадав яскравий вислів «жахлива снігова людина», і він миттєво облетів газети.

Справжню сенсацію спричинили фотографії, зроблені в 1951 році альпіністом Еріком Шиптоном на льодовику Менлунг. Чіткий слід, схожий на людську ногу велетенського розміру, обійшов світові видання. Пізніші дослідники припускали, що слід залишила звичайна тварина, а сніг, що розтавав і замерзав, збільшив контури відбитка. Така особливість добре відома: за кілька годин відбиток лапи вовка чи ведмедя в мокрому снігу може збільшитися вдвічі й втратити чіткі пальці.

 

Що показали сліди, фотографії та шерсть снігової людини

За десятиліття пошуків збирачі легенд назбирали чимало «матеріальних доказів»: відбитки ніг, пасма шерсті, екскременти, зубні фрагменти, навіть висушені «скальпи» та «пальці», які зберігали в гімалайських монастирях. Коли вчені почали аналізувати ці предмети, більшість із них швидко втрачала загадковість. «Скальп єті» виявився шкірою козерога серау, а «кисть руки» з одного монастиря після дослідження виявилася людською.

Вирішальним став період, коли в розпорядженні дослідників з’явилися доступні методи генетичного аналізу. У 2014 році генетик Браєн Сайкс з Оксфордського університету дослідив тридцять зразків волосся, приписуваних єті, біґфуту та подібним істотам. Жоден із них не належав невідомому приматові. Два зразки з Гімалаїв збіглися з ДНК стародавнього полярного ведмедя, що жив десятки тисяч років тому, що викликало дискусію про можливий невідомий підвид бурого ведмедя.

У 2017 році команда під керівництвом Шарлотти Ліндквіст з Університету Баффало перевірила дев’ять зразків, пов’язаних зі сніговою людиною: кістки, зуби, шкіру, волосся та фекалії. Результат був однозначним: вісім належали азійським чорним, тибетським та гімалайським бурим ведмедям, а один виявився собакою. У статті в журналі Proceedings of the Royal Society B вчені зазначили, що легенда про снігову людину, цілком імовірно, спирається на зустрічі з ведмедями, які ходять на задніх лапах і залишають сліди, схожі на людські.

 

Біґфут і Лохнеська потвора: історія гучних підробок

Північноамериканський двійник снігової людини, біґфут, або саскуоч, став знаменитим завдяки короткому плівковому відео, знятому в 1967 році в каліфорнійській долині Блафф-Крік. На ньому видно волохату постать, яка йде вздовж річки й озирається на оператора. Фільм Паттерсона і Гімліна й досі вважають найвідомішим матеріалом про біґфута, але жодного незалежного підтвердження він не отримав. Не знайшли ні слідів поблизу, ні тіла, ні другого такого ж кадру, а фахівці з костюмів і спецефектів неодноразово показували, що подібну постать легко створити.

Куди більше історію біґфута підірвала подія 2002 року. Після смерті підприємця Рея Воллеса його родина розповіла, що саме він у 1958 році залишав на будівельному майданчику сліди дерев’яними «ступнями», які й запустили весь феномен. Родина навіть показала ці різьблені дерев’яні форми.

Не менш показова історія Лохнеської потвори. Знаменита «фотографія хірурга» 1934 року, на якій нібито видно довгу шию над водою, була зроблена з іграшкового підводного човна з голівкою змія, і про це зізнався один зі спільників у 1994 році. У 2018 році група новозеландського генетика Ніла Джемела зібрала понад двісті проб води з озера й дослідила сліди ДНК усіх організмів. Ні рептилій, ні плезіозаврів знайти не вдалося, зате було виявлено дуже багато ДНК вугрів. Вчені допустили, що за «чудовисько» могли сприйняти надзвичайно великого вугра.

 

Чому ми бачимо чудовиськ: психологія очевидців

Більшість повідомлень про снігову людину та інших криптидів надходять від щирих людей, які справді щось бачили. Проблема в тому, що людський мозок не є камерою. Він постійно добудовує образи, спираючись на очікування. Явище, коли в хмарах, корі дерев чи нечітких тінях ми бачимо обличчя й фігури, називають пареїдолією. Для наших предків це було корисно, бо краще помилково прийняти шелест за хижака, ніж не помітити справжнього хижака.

Додаються й інші чинники: втома та нестача кисню на висоті, поганий огляд, туман, великі відстані та переконаність у тому, що тут «щось водиться». Пам’ять про побачене не фіксується, а щоразу відтворюється, тому з часом деталі змінюються і доповнюються. Коли ж людина розповідає історію кілька разів, невиразна тінь поступово перетворюється на чітку картину. Саме тому в психології свідчення очевидців вважають одним із найменш надійних видів доказів без об’єктивного підтвердження.

 

Чому снігова людина не могла б ховатися непоміченою

Є й суто біологічні аргументи проти існування снігової людини. Щоб вид зберігався протягом тисячоліть, потрібна популяція щонайменше з кількох сотень особин, інакше вона вимре від близькоспоріднених схрещувань і випадкових катастроф. Така кількість великих ссавців залишає за собою тисячі сигналів: кістки, зуби, лігва, посліди, зграї падальників і, головне, трупи. Однак за сторіччя пошуків науковці не отримали жодного скелета снігової людини чи біґфута, жодної збитої машиною особини, жодного добротного фото з камери-пастки.

Додаймо до цього, що великі примати потребують багато їжі, а Гімалаї на високогір’ї небагаті на ресурси. Тому гіпотеза про існування колонії гігантських двоногих істот у холодних горах виглядає неправдоподібною навіть без генетичних тестів.

 

Коли легенди виявлялися правдою: целакант, кальмар і флорезька людина

Було б несправедливо стверджувати, що наука завжди сміється над чудовиськами. Історія знає кілька вражаючих випадків, коли «казкові» істоти виявлялися справжніми. У 1938 році біля берегів Південної Африки рибалки виловили целаканта, рибу, яку вважали вимерлою понад шістдесят мільйонів років тому. Гігантського кальмара, що століттями жив у розповідях моряків про кракена, вперше зафільмували у природному середовищі лише у 2012 році. Окапі, найближчий родич жирафа, довго вважався міфічним «африканським однорогом», а науці став відомий на початку XX століття.

Особливо цікава історія флорезької людини. У 2003 році на індонезійському острові Флорес знайшли рештки невеликої людиноподібної істоти заввишки близько метра, яка жила ще приблизно п’ятдесят тисяч років тому. Науковці назвали її Homo floresiensis, а в пресі її охрестили «гобітом». Місцеві жителі давно переказували легенди про маленьких волохатих людей, і деякі дослідники вважають, що ці перекази могли зберегти відлуння справжніх зустрічей із давніми гомінідами.

Схожа історія й з гігантопітеком, велетенським мавпочоловіком, що мешкав у південному Китаї. Його знаємо лише за щелепами й зубами, а вимер він, за оцінками дослідників, близько трьохсот тисяч років тому. Саме він часто фігурує в розмовах, коли хочуть «науково» пояснити снігову людину, проте жодних свідчень того, що гігантопітек дожив до нашого часу, немає.

 

Український слід: чугайстер та інші істоти карпатських лісів

В українському фольклорі також є свої «криптиди». У гуцульській традиції відомий чугайстер, високий волохатий лісовий чоловік, який живе в горах, може лякати мандрівників, але водночас допомагає сумлінним пастухам. Є й інші образи: лісовик, мавка, польовик, потерчата. Вони виникли не з біологічних спостережень, а з потреби пояснити небезпеки лісу, швидку зміну погоди та загадкові звуки ночі.

Фольклористи наголошують, що такі істоти виконували соціальну функцію: застерігали дітей від відходу далеко в ліс, закріплювали правила поведінки в горах і на полонинах. Це ще одна причина, чому снігова людина та її аналоги існують у всіх культурах світу: вони відображають спільні людські страхи й спостереження, а не лише дані про невідомі види.

 

Як сучасна наука шукає невідомих тварин

Сьогодні полювання на криптидів вийшло з епохи випадкових фотографій. Дослідники користуються методом екологічної ДНК, коли із зразків води, ґрунту чи снігу виділяють генетичні сліди всіх організмів, що там були. Цей метод уже допомагає відкривати нові види й виявляти рідкісних тварин там, де їх не бачили десятиліттями. Камери-пастки з інфрачервоним спрацьовуванням цілодобово фіксують життя у важкодоступних районах. Супутникові знімки, дрони й акустичний моніторинг дозволяють охопити території, куди ніколи не ступала нога дослідника.

Саме так у 1992 році у В’єтнамі виявили саолу, великого рогатого ссавця, якого науці до того не було відомо. Подібні відкриття трапляються й нині, але стосуються вони переважно дрібних і середніх тварин, комах, риб та рослин. Великі невідомі примати до цього списку досі не потрапили, і жодне сучасне дослідження снігової людини не дало результату, який би витримав перевірку незалежними лабораторіями.